Закрытая запись, не предназначенная для публичного просмотра

Їсти Kinder в лісі це канєшно дуже прикольно, но дуже екстремально)
Зато такі вечори запам*ятовуються на довго, є шо і кого згадати!

Пауло Коэльо писав у своїх замітках: "Я знаю, что эта тема не придется никому по душе, но у меня есть долг перед читателями.."
Так само і я, пишу просто для себе, без думки про те, що хтось це вже читає чи потім прочитає. Якщо це "для душі" то я звісно не думаю про це, якщо це чергова пригода із мого життя то все ж таки задумуюсь над тим, чи варто, адже не все у цьому житті варте нашої, і не тільки, уваги!
Ти колись сказав: "Ну тепер ти знаєш, що я це читаю і пишеш вже не так, скоро створиш новий щоденник, якщо вже не створила!"
Так вот, Не створю!
В цей я вклала більше як просто спогади, як погані так і хороші, я залишила тут якусь частинку себе, разом зі всім, що написала і ще напишу, а зараз - ти також частинка мене.
І це все лише я, і все це лиш моє!

Напевно, вчора викричала всю негативну енергію, яку тільки могла тримати в собі, добре що Дуринді тільки, а не комусь іншому, хто мав по правді це все слухати, бо стосувалось це тільки його, а не когось іншого.
Невже так тяжко піти зі мною, невже це потребує так багато зусиль, прохань і просто хоть якогось бажання, провести час не з кимось, а зі мною! Після того як тиждень не бачились. Чому я можу бути в компанії як в своїй так і в його, а він не може? Це страх чи власне незадоволення чимось, людина не може бути закрита в середині так, якщо ззовні вона абсолютно відкрита, я не можу це пояснити, але завжди можна знайти потрібні слова і пояснити. Я не ображусь, звісно, я немаю на що ображатись, це його бажання і рішення, його думка, це просто не приємно! Можливо якби мені пояснили причину цього, та і не тільки "цього", а і всього загалом то я б менше сварилась, сперечалась, ображалась і була така незадоволена чимось, інколи, мені всього лиш потрібна причина, істинна причина. Я можу все зрозуміти, якщо мені це потрібно, але сама я, можу лиш дати волю своїй фаназії і догадкам. І тепер я залишилась сам на сам із своїми думками, фантазіями, догадками, причинами і просто цього вечора, а треба було так мало, щоб я почувала себе значно краще, ніж зараз!

Людина родиться в неволі, живе і в ній помирає.
"Почуття свободи"? А воно взагалі існує, що це? Це те саме почуття коли саме в цей момент тебе ніхто не контролює, коли ти ні від кого не залежиш, це наші мрії і бажання гуляти до ночі, щоночі і цілу ніч коли твої батьки не турбують тебе своїми дзвінками, коли немає потреби питатись "а можна я піду", коли в тебе не виникає незручностей через "немає грошей", що частіше замінюється "немає бажання"!
Такого впринципі не буває, де б ти не був, ким би ти не був - ти залежний, і це факт. Ти залежний від своїх рідних і близьких, від людини яку кохаєш, від соціума, від потреб, від роботи, економіки, культури, освіти, ти з усіх сторін залежний і зв*язаний і не важливо, презиДент ти цієї країни чи бомж якийсь, який по суті немає нічого і на перший погляд незалежний. Він залежний, кожною клітинкою свого тіла, кожною зморшечкою на шкірі, шрамиком, поглядом, поводженням, краплею дощу і променем сонця, снігом і бурею та усім: від потреби у їді, туалеті, випивці, житлі, теплі, у ласці, яка недопустима при жорстоких реаліях цього світу, та навіть від якогось бовдура який буде проходити поруч, бо у цьому світі - ти ніщо, знаходячись у такому положені, ти - бомж, тебе ж навіть людиною не рахують, а президент що краще? Він залежний від усього, хоть і наш теперішній повний дебіл і в цьому він ще більше залежний, тим що не вміє говорити - тому за нього пишуть, немає смаку у одежі - його вдягають, немає свого слова - за нього скажуть, ти лиш підпиши, хочеш здатись і залишити усе, а як машини і доми дітям, світле майбутнє, забезпечена старість, гроші, які завжди потрібні?! Немає виходу, мусиш.
Ти повинен працювати на державу, на себе чи роботодавця на правах і обов*язках складених і затверджених у цьому світі;
платити за послуги, які тобі не надають і продукти, ціна яких - якості не відповідає;
вставати щоранку, лягати щоночі;
вітатись при зустрічі і прощатись йдучи;
поважати старість і страших людей, сусідів, знайомих, себе, оточуючих і це не важливо, що тебе вони не поважають, тебе ж виховують як інтелігентну людину, а значить ти як "закінчений інтелігент мусиш;
якось розважатись,кататись на качелях, на яких ти провів все дитинство, але ти приїжджаєш і їх немає, бо чиясь дитина на них впала, це ще більш геніально;
вчитись у цьому інституті, бо саме на нього твоїм батькам хватило грошей або вчитись там, бо це престижно і класно;
любити свою тещу, свекруху, сестру, брата, дядька, тітку, кота, собаку, подругу чи друга, бо так якось повелось у цьому світі і по-іному ти не вмієш і не можеш;
їсти і спати, пити та сміятись, плакати коли болить, терпіти коли не можеш, перебороти свій страх і знемагання, біль і самого себе;
платити податки, збір до пенсійного фонду і іншу фігню, бо так воно є;
користуватись телефоном і інтернетом, попробуй цим не користуватись, не впевнена що так може зараз хтось жити;
ти навіть помирати мусиш тоді, коли можливо цього зовсім не хочеш, бо так сталось...

Все життя боришся і кінця цьому немає.
Все дитинство жила за правилами батьків, бо своїх ж не мала - дитина, вчилась у школі, у яку більшість школярів ходити не хоче, вчила букварик, читала, писала, вчила віршики і все дитинство терпіла тата дибіла, та і зараз терплю, бо старість ж не радість. Терпіти не могла Кременець, особливо коли почала там жити і вчитись, це було не життя, а проживання і виживання. Полюбила свій коледж, недолюблювала вчителів, не могла спокійно жити вдома, ще перших 2 роки сяк-так, аж поки зовсім не стала доросла і стало не вистачати повітря, місця, життя! І абсолютно не можу миритись із неволюю - кохаючи, будучи коханою і хотячи роботи те, що я хочу із тим, з ким я цього хочу і тут я НЕ МОЖУ!

Сиділа собі вдома, не знала горя, тихо і мирно дивилась фільм і нікого не чіпала, вірила в те, що зранку проснуся і хоч горло не буде в мене боліти, але не тут то було. З енною к-ть слів "дуже" просто просила Дуринда про допомогу, я вже встигла прокрутити в голові безліч варіантів того що їй так треба, а їй треба щоб я хвора серед ночі майже приперлась до неї, бо їй всього лиш треба помогти ну і ше одіти в все своє при чому) Для чого нам потрібні друзі? Можливо ми їм і не можем подзвонити отак в будь-який момент з любим проханням але є такі, які можуть, наприклад моя Дуринда. І як я можу не поїхати, хоть і хвора і не хочу, і розумію що краще мені за цю ніч не стане, але збираюсь і їду!

Я поняла, что в жизни нет ни одной вещи, важнее любви. Он так далеко, но расстояние — это всего лишь иллюзия, ведь он всегда рядом, он в моём сердце...
Я поняла, что всё решает случай. И что некоторые вещи предопределены.
Что всего лишь в одном моменте может быть заключен смысл жизни. Тот, кто не умеет видеть и ценить моменты, никогда не увидит смысла.
Я поняла, что в любви нужно быть искренним, не стоит бояться говорить о том что чувствуешь и чувствовать то, чего порой так боишься... Иначе ничего не получится.
Я поняла, что такое любовь. И то, что ее нельзя понять через слова.
Я поняла, что случайный встречный через пару минут разговора может стать ближе любого самого близкого друга. Это не зависит от времени.
Я поняла, что совершив всего одну ошибку можно потерять человека и потерять смысл жизни, но что есть жизнь без смысла...
Я поняла, что самые откровенные слова очень сложно произнести. Но их можно написать.
Я поняла что уже не смогу без него, без его тёплых рук, нежных и таких страстных поцелуев...Хочу вот так всю жизнь просыпаться от ощущения его рядом, близко, совсем близко, его дыхание-самое родное... Вдох-выдох один на двоих...его тепло... даже на расстоянии. И необыкновенное чувство счастья, когда ложишься спать и знаешь, что скоро, совсем скоро он снова будет рядом, и я смогу тонуть в его объятьях...
Я поняла, что любовь делает нас сильнее, и заставляет двигаться вперёд совершая подвиги во имя любимого...

Дуже гарні слова, дуже правдиві, щиро заздрю, що вони не мої)

Ти мене не розумієш і мене це вбиває. Це погано закінчиться і напевно чим далі - тим гірше тому, що звикаєш до людини і чим більше звикаєш, все краще починаєш розуміти що без цієї людини нікуди але це має давати волю, силу, бажання, а приносить - лиш розчарування. Вже болить...як представлю собі.
Зараз це лиш порив якоїсь думки яка прийшла, того, що осінило але це все правда, вона не завжди помітна але завжди болюча. Я чомусь думала що ти принаймі розумієш мої бажання, але зараз - ти і цього не розумієш і я зрозуміла що треба бажати, здійснювати і мріяти самій, постає питання: Для чого ж тоді тобі людина, яка поряд, яка так дорога, якщо все самій? (...)