13.06.2012 - завітні слова "Давай будем зустрічатись?!" і відповідь - "Давай!".
шось такі вони завітні але якісь не такі вже і "щасливі" були і моєму сприйнятті, так довго чекала, надіялась, добивалась і шо? - шось ніфіга не ясно.
ніч з 15.06 на 16.06. (ну в більшості вся ніч 16 числа) - єбать-тарахтєть (просто без слів, зато ясно). ніколи у своєму житі цього не забудусь, зато ніколи це не розкажу своїм дітям, а для мами і всіх людей які в тобі душі нечаять - це просто заборонена тема!


Так хочеться пам*ятати про те, що було але вірити у те, що насправді не було, тому що жахливе відчуття, не зрозуміле становище, та і нічого не ясно, ні моїх дій, ні моїх слів, ні мого поводження, взагалі не розумію, нахєр я туди приперлася? Все так ясно, як білий день, шо так і хотілось стати на самі більші і дурні граблі у своєму житті напевно, а може це моя віра - надіятись не знаючи.
Ти думаєш що ти знаєш людина, а виявляється - ти знав не ту людину!
Пєчально, але тим не менш я ще можу дивитись у очі цій людині, після всього що пережила, відчула, побачила і сказала.
Мабуть це мало статись саме зі мною, я цього завжди боялась і тепер вже не страшно тому, що ясно.



У цьому світі не можна довіряти, слухати, прсилухатись, вірити, надіятись ніколи, нікому і нізащо!

Напевно я чогось не розумію, бо я і справді вважаю, що заслуговую кращого, кращого ставлення до себе, все терплю, терплю, а коли ж нарешті буде кінець цьому терпінню і якась винагорода за весь той час що я терпіла, розуміла, надіялась і вірила, вірила в те, що ти не такий дурак, яким хочеш показатися весь час, але усі мої сумніви розбиваються об твоє особливе ставлення до мене і не просто розбиваються а перетворюються на жорстоку реальність, жорстоку по відношеню до мене бо я і справді вважаю, що я не зробила абсолютно нічого, що могло заставити тебе так ставитись до мене.
Не хочу я бути особливою, не хочу особливого ставлення, хочу бути звичайною і просто людського ставлення до себе і якщо для цього треба бути як усі, то я на це згідна тому, що це не принижує так як твої слова, про які ти даже не задумався, адже ти і справді не задумався про те що я відчула коли читала це і я рада що лише читала а не чула їх своїми вухами тому, що чути це напевно ще гірше.
Дякую тобі, за чудовий день, чудесні сни, особливе ставлення, безліч емоцій, кулачок сліз і почуття, які я запхала собі глибоко-глибоко!

...і я зрозуміла в чому моя проблема, в приріканнях, сварках та просто у всьому!
У тому що я чекаю від нього неможливого, саме так, слів які він або не збирався взагалі говорити або просто так і не сказав, та і не скаже.
Я це розумію в кожну хвилину, я даже у голові вже придумую сотні відповідей і відмовок, і ось цей момент - одна із тих відповідей на яку я надіялась, ні не те, що мало б звучати, те що він сказав, викрутившися, просто так сказав!
І я це знаю, розумію і пам*ятаю кожну хвилину і кожен день, при кожній розмові, але *серцю не накажеш*, тому треба миритись, а не придумувати слова, які ніхто говорити і не збирався...

...ага, точно ніколи...тому, що завжди важко звикнути, тому я продовжую дивуватись його байдужості......Але чому ж тут бути здивованій коли ніхто мені не обіцяв що "все буде в карамелі", але важко ж, больно і хочеться говорити і говорити а ще краще слухати, про те, що бачити я взагалі мовчу!
Стільки питань, що я вже і незнаю цікавлять вони мене чи прийшла пора забути про цей "сон". Залишились спогади, слова, погляд і безліч повідомлень вк.
Немає кінця без початку, сумно розуміти що початок вже був а кульмінація так і не настала, можливо її і не буде...
і сидиш, як та дура і чекає, думаєш і стараєшся забути, розумієш, що не можеш, розчаровуєшся - в кому? - та напевно, в собі, що слабість це наш найбільший порок, вона завжди тягне до низу, до ніжності, до того щоб опустити руки, сила - дозволяє триматись в руках, пєчально, тому що тільки у своїх руках, єдина людина на яку можна покластись - на себе, тому я з страхом у очах розумію, що дальше буде гірше!

Ты не тот, кто мне сейчас так нужен,
Ты не тот.
Город мой в который раз простужен,
Всё пройдёт.
Говорят, что всю неделю дождик,
Будет лить.
Развести руками тучи можно,
Надо ли.
Принесу из светлой церкви ладан
В тёмный дом.
Поначалу всё легко и складно,
А потом?
Кто-то должен быть сильней и выше.
Это - я.
И роняют золото на крыши
Тополя.
О тебе последняя из строчек,
Как кинжал.
Я любила только оболочку,
Очень жаль!

Сола Монова, 1997 осень

Не пам*ятаю якого числа це писала..але головне, що писала..

[...]

2 роки трималась осторонь хвороби, під назвою "закоханість". Боролась зі всім, що жевріло і починало житиі зараз... так "зв*язало" що і незнаю який діагноз ставити собі, зато саме прийшов час - виписати рецепт "Не будь ідіоткою, не живи надіями, не вір в чудо і в нього, повір в себе - і забудь!"

Одного разу, ти сказав мені:
- "Я ще все можу виправити"
Це були вчасні слова, слова на які я не сподівалась ніколи, в які було тяжко повірити, але вони заставляли в них вірити.....і я..здалась, без бою...але наша слабкість завжди повертається, і якою б вона не була, вона завжди заставить відчути цю знемогу і біль і я відчула.

[...]

Цікаво, бажання втікти від усього, що оточує зараз - це добре чи не дуже?...напевно пора взяти *відпустку*......таки пізня пора...

- відпустиш мене спати ?
- не відпустила би..але не маю права затримувати...
- не відпустила би ?
- ні..не відпустила би...
- чому ?
- не хочу
- залишеш мене без сну ?
- ой..залишу себе без тебе...а не тебе без сну

7.02.12

Ну щастя не прибавилось, а вот гострі відчуття - це точно. Всьому терпіню приходить кінець і мому настав цей самий кінець, але це ж треба було так, на самий випускний... Одже розпочну з випускного, завершу цією самою кульмінацією...
Вручення дипломів пройшло чудово і хоч я була абсолютно не в курсі що моє величезне колишнє "кохання" - Бойко, був присутній на цьому, з нетерпінням чекавши мого виходу, це вражень не спортило, ми вийшли в піднесеному настрої і з великим інтузіазмом. Далі дорога простяглась в "Джентельмен". Там було багато, і веселощів, і сміху..як п*яного так і абсолютного свідомого, танці на стульчиках, щирі прощання, але як на диво - обійшлось без сліз, макіяж не постраждав А вот злість, це саме те почуття яке довело мене до найщиріших слів на адресу Вови...із криками душі про те що він не просто Валянок а настоящий плуг, якщо не бачить таких очевидних речей і зі своїми відчайдушними обідами і якимось ударом забороненим я була просто ображена...для чого так есперементувати, для чого випробовувати моє терпіння, мої слова, перевіряти байдужість чи наоборот... Вечір ніч випускного завершилась не найкращим чином, але тим не менш...завершилась...день розпочався із роздумів і якогось глибокого болю чи то співчуття до самої себе про те, що я дозволила собі більше ( в почуттях) ніж треба було, як же буде дальше, що робити..і через не такий вже і довгий час, я дойшла до логічного завершення..ну дійшла би до остаточного, а не тільки логічного як не його слова: "я ще все можу змінити..." ну вот як дівчина, якій абсолютно не байдуже має відреагувати на таку щирість і відкритість...вони навіть не були пізніми, вони були саме вчасно, тому що день пізніше і мені б і слів не треба було вже.....розмова зав*язалась далі і я зрозуміла що він поніс урок тим, що зробив своїми ж руками і словами, він запам8ятав і сподіваюсь ніколи не забудеться цього..таких відвертих, обдуманих, ніжних слів я від нього не чула ще ніколи...цей день був просто казковим по відношеню до нього, йому справді не байдуже тому що він хотів і він змінив, моє рішення..але вот один його спосіб для змінення всієї ситуації я так і не дізналась..значить..ще все попереду..