Блін, я не розумію як можуть та і живуть в принципі люди, які сидять дома, вчаться, засиджуються в інтернеті і так по круговороту, весь час, кожен день.....я не можу, не вмію і вміти не хочу...кожній людині потрібна людина яка б була поруч, саме вона є радістю тоді, коли вже ніщо інше не в змозі принести цю радість, сім*я, яка зараз просто мене бісить разом зі всією дорогою родиною, сімейні свята перетворились на самий більший мій кошмар, я всі роки нила що все не так, не так як має бути, але краще вже б було не так як має бути, ніж так як сталось цього разу...я живу так тиждень і кожен день таке відчуття ніби я не на свому місці, ніби попала не туди, що це все відбувається не зі мною і не зараз, що все це лиш ілюзія, просто страшний сон, з нетерпінням чекаю коли нарешті прокинусь, але прокинутись я не можу, не можу, НЕ МОЖУ....я стараюсь - і не бачу виходу, я хочу - і не можу, я іду - і стою на місці....я просто попала в ту ситуація де час немає значення..хоча все зовсім не так...завтра уже вівторок, в п*ятницю уже державний екзамен, що я знаю - ніфіга, що я робила всі ці дні - хандрила. а що треба було робити - правильно, вчитись, вчитись і ще раз вчитись...і шо ж у висновку получилось?_ я повністю роз*яснила ситуацію, абсолютно все розумію і знаю, що мені потрібно робити і як....і все одно я не буду цього робити, тому що не можу, тому що в провалі якомусь і нічого не можу із цим вдіяти....хочеться просто плакати, ревіти..припинити і зрозуміти що все не так паршиво...але ні "все, ще на багато гірше"...

"Удачный обмен".....цей фільм пробудив в мені всі почуття..незнаю добре це чи погано..но те що боляче різно стало це явно не до добра....
Так і хотілось кинутись зразу із всіма поясненнями і душою навиворіт із всіма шутками які насправді приховували багато серйозного із всіма словами про "когось", які насправді були про нього із всім-всім, що так наболіло і так довго терпіла, замовчуючи....

ой...це піздєц..і слів не має і сліз тоже.....і як завжди:нічого і нікого, тільки я і мої почуття наодинці у повній-повній самотності...

Давненько я не забігала....але шось і писати не хочеться...хоть і є що...

Так, я вже дома, нарешті добралась з Кременця.....і є шо розказати про наші "культурні" походеньки..особливо - суботу! Це було просто ШОСЬ а не субота!!!!
Ми з Лєрчиком зібрались і поїхали до Пашки на хату, бухати, но все мало бути культурно, ніхто незнав чим це все закінчиться)
Всі як хороші діти, завалились до хати, випили по 100 грам, поговорили, познайомились, хто був не знайомий, з батьками і продовжили своє застольє.....десь так, через годинок пару, градуси стукнули в голову, гостей п обільшало, бухла тоже, до Мареллі там по трохи, вроді як мало бути - непомітно, доливали водку і нагло заставляли пити, но ми викрутились, додали льоду і було ще краще, як до цього....Розумні люди, пішли зразу, щоб не загострювати ситуацію і не повсти потом на рачках, ну а ми - до побєди лишились, тим більше нам же це все треба було ще і прибрати потім і посуду помити) Лишилась Я, моя Дуриндочка, Паша, Коля, який клинці підбивав і споїти хотів вже зовсім і Вітя якому вже було по ходу фіолетово все і всі))) і тут...дзвінок телефону (мобільного) до Лєри дзвонила мама, і вона, як завжди зосереджено слухала маму і чомусь всі мали бути тихо, хоча мама і так знала де вона і з ким і шо робить) але я продовжувала говорити але і зниженому тоні і вона довго не думаючи, вирішила, по її словах, прикрити мені рот рукою але так це вийшло зі всєї дурі що мене це образило, я не залишилась в боргу, вона завершивши розмову вмостилась на Пашкиних колінах і я віддала здачу але напевно сильніше,....таке сталось із нами вперше...ми зацідили одна одній не на шутку.....ми звичайно помирились..я ше потім мирно поплакала..незнаю з якого щастя і пішла на двір провітритись з того всього....(...)
Коля визвав таксі і ми поїхали додому, бо нам з ним по дорозі було, але не все так просто як здавалось, ми додому попали то не зразу..ми ше зайшли до Колі...хотіли добрати там спочатку вином але добрались канєшно водкою, я ше даже вконтакті посиділа, показала яка є "домашня дівчинка" (по моїх же словах) Вові і пішла додому...а нє, ще поговорила з Свєтою під під*їздом і тоді пішла вже додому...прямою наводкою пошурувала в спальню і щоб не затруднятись в лишніх операціях просто переділась і завалилась спати..з макіяжем)))))
ранок зустрів мене "чудовим" відображенням в дзеркалі))))

Я забулась, що означає КОХАТИ!
Я забулась як це, що це, що ти відчуваєш....Я забулась - і це страшно....я дивлюся на неї закохану таку, всю сіяющу і щасливу, і не розумію, не відчуваю, незнаю....

Дорогие девушки, Будьте достойни!!!

Якось пропало бажання писати, незважаючи на всі емоції, почуття радості і смутку, всі події і новини, яскраві і не дуже, в моєму життя, в мене немає ні натхнення ні бажання до того щоб щось написати...пости сірі і одноманітні, життя кольорове, а слова...
Нещодавно познайомилась із однією людиною ( ну по інтернеті звісно що ж). Я, напевно, ніколи не зустрічали людини яка за все своє життя була щаслива тільки в ті моменти коли кров просто переповнена алкоголем, лише тоді він почуває себе якимось радісним, щасливим, безтурботним, ну але це ж не вихід... я спиталась як розпочинається його ранок, і що ж я могла отримати у відповідь, лише пару слів і ті сумні,.. "ну я встаю, збираюсь і іду на роботу"... Нє, ну хіба ж це ранок кожного із нас? - це ФіГнЯ! Ранок це коли ти встаєш із жахливим почуттям того що ти надзвичайно сонна, повіки тяжкі, очі категорично відмовляються вірити і світлі промені сонця на дворі, будильник безжалісно наспівує одну і ту ж мелодію, і яка би вона чудова не була, з часом ми починаєм ненавидіти її, бо вона нам нагадує тяжкі ранки, коли вставати зовсім не хочеться. Проте ми в теплому ліжечку, в кімнаті, на стінах якої пробивається вранішнє світло, я осбисто щаслива, навіть зранку коли замученна і сонна і нию, що не хочу вставати=) Ми встаєм з напів закритими очима, добираємся до ванни, і тут нам нарешті відкриваються очі, на коридорі гавкає і плутається під ногами Рікі, він як завжди за ніч встиг сходити в туалет безліч раз і я ще нічого не встигнувши зробити для себе сонної і радісної цим всім, починаю прибирати, нарікаючи на те, який він "засранець" і як я його "люблю" все ж) Далі усе за звичним планом для всіх, я виходжу з дому і направляюсь на зупинку, мені байдуже що мене чекає в коледжі, семінари чи лекції, нудні викладачі і монотонні фрази, люди, яких я, можливо, не дуже горю бажанням бачити, все це байдуже, я почуваю себе піднятою, вільною, якось новою, мені байдуже що подумають всі прохожі повз, я знаю як я виглядаю і мені це подобається, я почуваю себе якоюсь такою незалежною і щасливою...
Ця, вічно печальна людинка, вислухавши мене, зробила висновки і задала наступне запитанн: "Ти закохана?". Зразу я подумлаа що він про мій сімейни стан (закохана у Рому Іванюту), але він даже на нього уваги не звернув, він по моєму опису лиш одного ранку зробив ці висновки. Колись, іще колишня я, постійно вбита якимимсь проблемами і горем, яке виражало мою дурість, хотіла здаватись людям і бути такою щасливою і не змогла, я завжди хотіла щоб всі думали що я закохана, адже тоді ми стаєм наче крилаті, ми починаєм літати, відчувати, бачити, любити, ми починаєм жити, але нажаль цього ніхто не помічав... зараз, зовсім забувши про все те, про що я мріяла колись я стала справді такою і мені надзвичайно приємно що люди це помічають, адже це велика радість.
Ні, я не закохана, і це напвно в деякій мірі печально, бо мені вже надоїло бути самій, але я не витрачаю свій час на сум. Кожен день дарує нам світанок, кожен світанок дарує промені сонця, кожен проміньчик - радість життю, треба вміти радіти даже самим маленьким і непомітним дрібницям, треба шукати позитив там, де його не можуть побачити всі, треба вірити там, де надія уже давно вмерла, треба любити там, де не вірять у це надзвичайне почуття і жити там, де твоє життя буде райдужним, незважаючи ні на що.

Вот вже багато днів я не можу з себе витягнути і слова, щоб розповідни про все бодай реченням, двома...немає натхнення, немає слів, сил....
Але обставини змусили мене.....вчора відбулась дуже довга розмова з Мішою....і чомусь наші розмови завжди заходять в одне русло....ми говорили про те що може бути завтра, післязавтра, місяць, рік а конкретніше - 3 роки...Не раніше як за 3 роки, я хочу мати дітей....не раніше...хоча це мабуть буде іще пізніше, оскільки мені треба закінчити ще університет...Сьогодні я сказалаа йому: "Ти мені сьогодні дещо пообіцяєш і виконаєш свою обіцянку, принаймі я на це сподіваюсь тому, що один раз ти вже пообіцяв і не дотримав слова, але я сподіваюсь що це було вперший і востанній раз!"...мої слова були тверді, вагомі і цілком обдумані. Я взяла зя пообіцянку банальщину, просте завдання передзвонити в призначений день і час....але інкоил банальні речі стають вирішальними...саме тому я зробила все надзвичайно просто...Він відповів"Пообіцяй мені зараз, що ти виконаєш те про що я тобі скажу"...тобто я спочтаку пообіцяю а потім взнаю....я чомусь довірилась, тим більше я вирішила сама для себе завжди пробувати все те на що нам дається шанс .......і я...пообіцяла і получила відповідь " Ты только что пообещала Выйти за меня замуж"...ну і як Вам? Я - була обурена...але всі дівчата мріють про казку....я вірю що людина яку я майже зовсім незнаю, мже подарити мені чудове життя у майбутньому...про це ще рано думати, звісно, але краще рано, ніж думати про те, що вже робити запізно....Я вірю в нього, і в свою обіцянку...але я не вірю в наше майбутнє) Час покаже, він розставить все на свої місця....

Коли ми народились, ми були беззахисні, такі маленькі і безтурботні, ми дивились на цей світ маленькими оченятами і боялись всього нового, ми вперше бачили сніг та сонце, дощ та райдугу, вчились сміятись та ходити, говорити та плакати, коли це потрібно..і не завжди коли потрібно. Ми виростали на очах у своїх батьків, ходлии в садік і самі віч-ні-віч зустрічались із цим світом, але все одно ми були під захистом наших батьків, завжди і повсякчас. Ми виросли, пішли в школу, там були ще все тими ж дітьми, які просто вже найшли нові ігри для забави це були почуття власні і почуття інших, і ці ігри ми поюбили, нам сподобалось маніпулювати, але ми виросли, пішли із стін школи, в якій провели стільки років...всі ми плакали, але не всі хотіли повернутись назад, все за ті ж парти, до тих же вчителів, в той самий кабінет...Зараз ми вже зовсім дорослі, зараз мені вже майже 18, повнолітня і давно вже приймаю рішення сама, я сама обирає свій шлях в житті і сама долаю труднощі на ньому. Ще пів року і я завершу навчання в коледжі і знову буду стояти перед вибором, свій вибір я починаю обдумувати вже. Я не хочу поступати в 2012 році, яне хочу прийти 1 вересня 2012 року, як в перший клас, до незнайомих людей, сісти за незнайомі столи, та бачити незнайомі мені стіні навчального закладу, де б він не був. Мені мало повітря, мало волі, політу думок і фантазії, мені мало цього всього, мене окутали злість, ненависть, непсраведливість, слабість, біль, розчарування, змагання...я не хочу і не можу так жити і навчатись я так тоже не хочу... саме тому я хочу рік відпочити, ні, не сидіти на шиї у когось, працювати, я мушу сама заробляти на себе і свої потреби, сама себе вдіти і купити все що мені потрібно для життя. Але цілий рік в мене буде час для роздумів та роботи, роботи над собою, в мене буде час все одумати і час підготуватись до вступних іспитів, і в 2013 я знову стану студенткою)
Не важливо ким ми будем по закінченню навчання, здобуття освіти, за місцем роботи...Адже ніхто із нас і ніколи не хотів бути дворніком, ніхто не хотів бути нарокманом та спитися, втратии своб сім*ю та рідних, роботу та свій дім, ніхто не хотів мати справу із клопіткою і чесно кажучи не дуже запашною справою, ніхто не хотів бути звичайною офіціанткою або барменом у якійсь забігайлівці, всі мріяли про роботу, успіх, хтось про власну сім*ю та дітей, а хтось про велику популярність, хтось про статок але ніхто не знав ким він буде і чи зможе цього всього добитися. Ніхто із нас не хотів закінчити своє ще тоді "майбутнє" за допомогою професій і не зовсім, перерахованих вище, але так обернулося життя і так живем ми зараз, поряд із цим всім, бачучи і страждаючи разом з іншими, ми живем поряд із цим всім і ми це бачимо та знаємо...ну не важливо ким працюємо, важливо - якими людьми ми стали і чи стали ми ними взагалі...
Обирайте свій шлях самі, ідіть ним, долайте перешкоди, живіть та торуйте свою стежину у цьому світі, але ніколи не забувайте, що перш за все ви майте залишатись людьми і бути людяними по відношенню до інших...