Якось пропало бажання писати, незважаючи на всі емоції, почуття радості і смутку, всі події і новини, яскраві і не дуже, в моєму життя, в мене немає ні натхнення ні бажання до того щоб щось написати...пости сірі і одноманітні, життя кольорове, а слова...
Нещодавно познайомилась із однією людиною ( ну по інтернеті звісно що ж). Я, напевно, ніколи не зустрічали людини яка за все своє життя була щаслива тільки в ті моменти коли кров просто переповнена алкоголем, лише тоді він почуває себе якимось радісним, щасливим, безтурботним, ну але це ж не вихід... я спиталась як розпочинається його ранок, і що ж я могла отримати у відповідь, лише пару слів і ті сумні,.. "ну я встаю, збираюсь і іду на роботу"... Нє, ну хіба ж це ранок кожного із нас? - це ФіГнЯ! Ранок це коли ти встаєш із жахливим почуттям того що ти надзвичайно сонна, повіки тяжкі, очі категорично відмовляються вірити і світлі промені сонця на дворі, будильник безжалісно наспівує одну і ту ж мелодію, і яка би вона чудова не була, з часом ми починаєм ненавидіти її, бо вона нам нагадує тяжкі ранки, коли вставати зовсім не хочеться. Проте ми в теплому ліжечку, в кімнаті, на стінах якої пробивається вранішнє світло, я осбисто щаслива, навіть зранку коли замученна і сонна і нию, що не хочу вставати=) Ми встаєм з напів закритими очима, добираємся до ванни, і тут нам нарешті відкриваються очі, на коридорі гавкає і плутається під ногами Рікі, він як завжди за ніч встиг сходити в туалет безліч раз і я ще нічого не встигнувши зробити для себе сонної і радісної цим всім, починаю прибирати, нарікаючи на те, який він "засранець" і як я його "люблю" все ж) Далі усе за звичним планом для всіх, я виходжу з дому і направляюсь на зупинку, мені байдуже що мене чекає в коледжі, семінари чи лекції, нудні викладачі і монотонні фрази, люди, яких я, можливо, не дуже горю бажанням бачити, все це байдуже, я почуваю себе піднятою, вільною, якось новою, мені байдуже що подумають всі прохожі повз, я знаю як я виглядаю і мені це подобається, я почуваю себе якоюсь такою незалежною і щасливою...
Ця, вічно печальна людинка, вислухавши мене, зробила висновки і задала наступне запитанн: "Ти закохана?". Зразу я подумлаа що він про мій сімейни стан (закохана у Рому Іванюту), але він даже на нього уваги не звернув, він по моєму опису лиш одного ранку зробив ці висновки. Колись, іще колишня я, постійно вбита якимимсь проблемами і горем, яке виражало мою дурість, хотіла здаватись людям і бути такою щасливою і не змогла, я завжди хотіла щоб всі думали що я закохана, адже тоді ми стаєм наче крилаті, ми починаєм літати, відчувати, бачити, любити, ми починаєм жити, але нажаль цього ніхто не помічав... зараз, зовсім забувши про все те, про що я мріяла колись я стала справді такою і мені надзвичайно приємно що люди це помічають, адже це велика радість.
Ні, я не закохана, і це напвно в деякій мірі печально, бо мені вже надоїло бути самій, але я не витрачаю свій час на сум. Кожен день дарує нам світанок, кожен світанок дарує промені сонця, кожен проміньчик - радість життю, треба вміти радіти даже самим маленьким і непомітним дрібницям, треба шукати позитив там, де його не можуть побачити всі, треба вірити там, де надія уже давно вмерла, треба любити там, де не вірять у це надзвичайне почуття і жити там, де твоє життя буде райдужним, незважаючи ні на що.