Бувають такі дні в житті коли дорослішаєш, а в мене це таких пів року певно, а особливо цей місяць. Цей рік почався ужасно, проходив не краще, а червень місяць просто добив мене своїми збігами обставин і ситуаціями в житті коли все в середині перевертається, ти перестаєш плакати і розумієш що відпустило але світ вже став не тим. Ти вже не та, хватає одного дня, щоб зрозуміти що тобі всього лиш 21 а відчуваєш себе значно старше. Коли ж я загубила стільки років своєї молодості, свого дитинства, коли настав той переломний період у житті коли роки мої збільшувались значно скорше як раз в рік, а досвід приходив щодня?!
Такою втомленою себе відчуваю, особливо коли подумаю, що всі вважають що я їм шось винна, татові - прибрати в хаті, зробити їсти бо він відать голодний, вигуляти пса бо це мій пес, вести до ветеренара бо тільки мені треба, зробити їсти, бо я про нього згадую лиш часом, а він пам*ятає весь час, забутись про все боягузство і "я не знаю" тому, що таку роботу я хочу і щоб бути керівником треба цьому відповідати, а мому Вові то я взагалі і не розумію ким і чим треба бути, таке враження що щоб не зробила, а завжди все якось не так як мало би статись... Ну коли настане час, коли я буду жити просто заради себе і насрати на все і всіх, кому щось не так. Коли я не буду паритись по причині, що близьким мені людям я завжди шось винна, я, а ніхто інший, винна завжди я, бо більше нікому. Чим більше людям помагаєш - тим більше на голову тобі вони вилазять і щоразу хочуть більше і більше, постійної допомоги і уваги..в мене таке враження як то я не живу а просто виживаю. А може так воно і є, життя має приносити задоволення, а я... чим більше років іде тим більше я розумію, що я навіть не розумію чого я хочу конкретно зараз. Чи то жити в своє задоволення, але коли повертаєшся додому всі веселощі ідуть і лишаються одні стіни і пуста квартира, яка не завжди в радість, чи так і лишатись на місці, якому знаходжусь, без коштів для власного існування, без самозабезпечення, з людиною збоку, яка знає як забезпечити себе но навіть не розуміє, як підтримати мене, відчуваю себе останьою поганю, тільки я можу найти хрень, повестись на фігню, піти туди, куди не варто, розпочати те, що не варто було навіть уваги, чи то від відчаю чи то від дурості мене кидає у самі крайності. І все ж коли тобі наносять прямий удар на кожному повороті то починаєш втрачати орієнтацію у часі і просторі, у своїх бажаннях і мимоволі піддаєшся нахлинувшим на тебе почуттям глибокого смутку і занепокоєння в тому, що я всім все порадила...усім, крім себе самої, а сама, будучи такою розумною не можу навіть розібратись із власним життям, яке б*є мене постійно і щоразу це дуже і дуже боляче!