А не все так страшно, як може здаватись. В принципі ми прив*язані до людей з якими переживаєм багато, подій і емоцій, до яких відчуваєм не лише дружні почуття, з якими спробували щось вперше, пережили щось глобальне, для нас, спробували щось нове, розчаровувались і раділи разом.
Нас сильно пов*язує все це і особливо - час, який невпинно іде і ще більше зав*язує вузлик. І коли все не так вже добре,а навіть зовсім і погано, здається що вузлик на віки і розрізавши, порвавши, нещадно розправившись з ним, ми просто не переживем. Но помиляємся. Тяжко, буде дуже тяжко, тужливо, сумно, даже трагічно, безліч спогадів і сумних пісень, сліз і бажань напитись і забутись з друзями (ну в кожного свій вихід із ситуацій), але ні в якому разі не кінець. Кінець буде тоді коли ваше серце перестане битись, кров циркулювати по тілу, дихання зупинитись, сили покинуть вас і душа назавжди відійде від тіла, а зараз - це лиш думки про те, що людина яка поряд це сенс вашого життя і повітря, яким ви дихаєте.
Треба взяти себе у руки, додати до цього всього віри і надій на краще, підкріпитись підтримкую і позитивом від близьких, приймати пропозиції, які ведуть твій стан до кращого і просто вчитись наново ходити, ми народимся знову, почнем своє життя із чистого листа і будем ще щасливішими. Тільки вчасно попращайтесь з минулим і людьми, які приносять біль та страждання і ви вже будете ближче до свого нового щастя.
Я навіть представити собі не могла, як я буду без цієї людини, чим я буду жити і ким я стану. Но чим більше в мене стресів тим глибше розуміння того, що я страждаю через недостатнє розуміння, нехватко вражень і здійснення того, чого хочеться, повну відсутність несподіванок і надій на те, що саме зараз він зміниться і вчинить не так як завжди, але завжди все закінчується лиш моїми надіями. Це так мене втомлює, що в мене немає сил боротись і навіть не завжди хватає сил пояснити, уже зовсім немає бажання щось доводити. Хочеться просто сказати: "хватить" і іти на зустріч тому, де мені почне яскраво світити сонце і здійснюватись мрії. Так хочеться просто жити, без докорів і сліз, розчарувань і пояснень, сварок і суму. Мені так важко боротись самій за своє щастя, що я вже не вірю у те, що все може бути так, як я колись мріяла.. А воно і не дивно, я лиш мріяла.
Так боляче, коли ніхто незважає на те, про що ти зараз мрієш, чого хочеш і де б хотіла бути, що ви собі не уявляєте. Як це нестрепно больно розуміти, що всі твої бажання пов*язані і залежать від людини, на якій вони і закінчуються, розбиваючись об його байдужість.