Як то прям в лице тобі наплювали, та ше й хто, люди до яких я так добре ставилась, поважала, вважала краще, як мій тато, шо і спитаються і приймуть і переживають... Тепер навіть не знаю за що мені обідно більше: за те, що про мене перший раз так в житті подумали, гидко аж згадувати як, чи що я в прямому сенці цих слів: "зі всією душею" і щиро було стидно за мого тата?! Та він хоть не бреше, не лицеміре і за спиною нічого не говорить, як пошуткує то тут і зараз, як не прийме - то так і буде це помітно, скаже і покаже, а як вже прийняв то вже точно нічого таїти не буде. Мама ше більше як я старалась зрівняти те, що я там просиділа всю зиму тільки через те, що не було можливості у мене, краще обставити, зробити, обдумати і запросити. Для чого це все старалось, для того щоб про мене так подумали, і про моїх батьків в часності? Та вже навіть не важливо, що ще я не почула, мені переказалаи і це було несказанно обідно, мої почуття сильно ображені і після всього цього навіть хочеться вірити що вони насправді мали на увазі не те, що сказали. Таке гріх не те, що сказати - а навіть подумати!
Навіть передати не можу нікому, як я себе почуваю, це просто словами не описати. В голові стільки думок і слів, що я тепер навіть не знаю, як ставитись до себе і цих людей, як сприйняти, вкласти в голові, а головне - забутись раз і назавжди, що є такі люди і що таке вони говорять!
А ще обідно, що за тебе нікому захиститись, бо признатись нема кому, а доводити щось - марно!