Чому так тяжко завжди зробити якийсь вибір? Напевно тому, що ти чітко усвідомлюєш що від твого вибору буде залежати твоє подальше життя, люди, які тебе будуть оточувати, місце проживання, внутрішні переживання, постійні коливання та інше, приємне і не дуже!
Ну вот і зараз, перед вибором я, так довго вибирала куди йти вчитись що мені дано ще один шанс щоб передумати або не змінити своє рішення. Знак долі чи лінії проложені власними руками?
Можна повернутись до варіанту Польща - але зараз мене цей варіант не приваблює, абсолютно нічим, не знаю чому, но здається, що мій вибір на рахунок цього остаточний!
Львів - ще один заїжджений варіант, стільки сил, грошей, нервів, переживань, кілометрів дороги, власні недорозуміння, екзамени, підготовка, оббивання порогів, всі ті бумажечки, чеки і тому подібне - ось воно все було, у моїх руках, усе готове, здане, написане, підписане, здавалось про що ще можна було мріяти - але не тут то було!Мріяти завжди є про що, і тоді це була підтримка, так, саме ця незначна річ заставила мене розпрощатись зі всім до чого я так довго йшла пропри всі "ні". Здавалось, що у цілому світі не знайшлась хоч одна людина яка б підтримала мій вибір, тато твердив щодня: "а я тобі казав, роби як знаєш", мама завжди казала мені "роби як знаєш, як вважаєш за потрібне, я підтримаю твій вибір, все що від мене треба - це гроші і ти їх будеш мати!", навіть кохана людина добивала своїм "нашо тобі той Львів, невже тобі Тернопіль вже не підходить?!" та багато інших, а загалом ще безліч тих, яким абсолютно не було діла до того, що я обрала і як я із цим справляюсь, але всі твердили своє і ніхто із них не задумався про те, що мої сили не безмеж, вони рано чи пізно але закінчаться, коли я не зможу із всім боротись одна. Ну ніхто ж не підозрював, що моїх сил не хватить у самий із непідходящих моментів. У той момент, коли я найбільше потребувала підтримки своїх близьких, їхньої розумної поради, слів розради - я розчарувалась найбільше і напевно саме це я не зможу простити нікому із них, і в тому числі самій собі! Саме це заставляє мене відчути всю ту біль, яку я відчувала тоді - відчути зараз! Навіть після того як я зробила вибір, напевно у стані афекту - не стало легше, і навіть тоді мене все ж так само не підтримав ніхто. Всі ці болісні моменти, спогади і та нікчемна підтримка, яку я мала би відчувати но якої навіть помітно не було завела мене у тупік, і зараз я маю знову повернутись до того ж або відмовитись від усього.
Рідний Тернопіль - моє файне місто. Так, я люблю це місто, люблю все, що у ньому є і ще неодмінно буде, люблю людей, якими б вони не були, бо вони якісь самі рідніші тут інапевно не відмовилась би тут прожити ще і своє життя, можливе не все, но значну його частину, але лиш з мріями про повну незалежність від будь-кого! Чи зможу я тут вчитись? - та звичайно, що так, все поряд, все відоме, але я вже давно не хочу жити вдома, і головна проблема з якою я стикаюсь - це все те ж саме життя вдома, де пиляти будуть зранку до ночі, де треба готовити їсти, вигулювати пса, прибирати в хаті і кричати, кричати, кричати, бо звичайною мовою ти нічого не доб*єшся а ні від тата, ні від свого чарівного пса, всі ті ж самі заборони і нагляд, який нікому не потрібен але вкотре доказує його зверхність і турботу лиш про себе коханого.
Навчання у іншому місті мені дає можливість спробувати життя самостійно у всіх його пробувати, навчання тут мені не дає рівносильно нічого нового, все ту ж саме заїжджену пластинку, яка повторюється з року у рік. Але чи зможу я знайти сили і знову справитись зі всім тим пережиттям іще раз, чи хватить мене одну маленьку, не таку вже і впевнену для того щоб обійти всі негоди стороною і прийти до цілі із повними силами боротись далі, де взяти підтримку, без якої я так не можу рухатись у напрямку "вперед", де її шукати?
Чому всі вміють тільки вказувати на мінуси і ніхто не може допомогти в тому щоб перетворити хоч один мінус на такий вагомий, але "плюс".
Але поки я не влаштую все своє життя як годиться я не зможу нормально жити а і далі буду просто виживати із дня в день. Вже зараз я повертаюсь до свого критичного становища в кінці серпня і в більшій половині вересня, і я сама маю із цим боротись, бо ніхто не те що допомогти не хоче, ніхто даже зрозуміти не пробує що ж насправді зі мною, у чому справа, чому все так а не інакше, чому я така, но на все є свої причини. Якою б самою яскравою представницею прекрасної статі я не була зі всіма нашими "тараканами" в голові, яких ніхто не розуміє, зрозуміти можна кожну жінку, варто лиш цього хотіти.