І справді, я просто стараюсь пояснити тобі те, що ти ніяк зрозуміти не можеш. Напевно тому що це важливо, не тільки для мене, це важливо для двох тому, що якби ти справді це розумів - ти би вже знав для чого я це все роблю, згадую, нагадую, говорю.
Для мене важливі ці моменти, адже тоді я себе почувала не те щоб "погано" я себе почувала - ніяк, я боялась представити що я поряд з коханою людиною - це було не те, по своєму огидно, для мене, це було так боляче розуміти!
На твоїй мові - для мене буде простіше висловитись, я так думаю, ніж тобі навчитись по істинні правдиво говорити моєю. Мені всього лиш треба викинути телефон - там багатао не потрібних людей, особливо чоловічого роду, які дзвонять і дзвонять і які тебе простіше кажучи - дратують, хоча б тим що просто дзвонять, ну принаймі викинути коли ми поряд, тоді тобі буде простіше зрозуміти що це для мене не важливо і я від цього можу відмовитись, ти перестанеш звертати увагу і це відійде на другий план. Мені треба гуляти із моїми друзями, яких в мене не так багато, а не з своїми сусідами - вони мені не друзі, усе вірно, і навіть не компанія. Але твоєю мовою виходить що тепер я маю сидіти дома поки ти на дачі, дома, спиш, вчишся, їсиш, розважаєшся тому, що я не з тобою, а це означає що поряд безліч людей, присутність яких тебе може дратувати поряд зі мною, це означає що я маю рпаво на віддих 2 рази в тиждень з тобою так, як цього хочеш ти ну і ше з Дуриндою коли вона може, їй ти естафету передаєш. Я маю тебе розуміти і не ображатись за те, що ти такий, який ти є. Ти стараєшся це зрозуміти, но у тебе не дуже получається. Я маю бути завжди рада твоєму дзвінку, передзвонювати і розуміти що оскільки я говорю з тобою то збоку ніхто нічого не викрикує і не допомагає мені висловитись, тому що це просто неприємно (ну для мене це теж вагомо правда). Список моїх друзів має бути меншим і цілком доступним, навіщо там мені не знайомі люди? Логічно не знайомі стають знайомим шляхом знайомств но як це я знайомлюсь коли у мене є ти - не гарно. Все моє оточення має розуміти, що у мене є ти і ти вимагаєш уваги, в більшості моєї а не їхньої і тому коли я з тобою я платонічно вітаюсь і проходжу далі що маю робити майже завжди, я маю приділяти свою увагу тобі. Тоді ти напевно позбудишся думки про "вагон і тєлєжку", "заміну", яку я не шукаю, но принаймі - це ж зовсім неочевидна річ і про те що ти у мене не на першому плані а на якомусь там дальньому тому що на ближньому якшо покличуть я відгукнусь. Усе вірно на першому плані - в мене багато чого, я не можу виділити туди щось одне, але чомусь я можу відказати заради того що хоча б ти важливіше. Але після того всього шо я зроблю, точніше - нароблю, ти не сприймаєш моїх слів, якими б вони не були, вони тобі здаються просто літерами нашого алфавіту складеними у логічному і смисловому порядку, але важливо зауважити: якщо я це роблю то знаю навіщо, якщо я прийшла - я тоже знаю навіщо (але наше "навіщо" - це протилежні речі), якщо я це сказала - я це відчула і відчувала завжди, я так вважаю, я навчилась говорити правду, я сама себе огидно почуваю коли брешу, я стараюсь цього не робити, але деяка правда тобі може показатись ударом, толі сонячним а то іще гірше, а мені - головною болю, але ти завжди кажеш: "хотілось би вірити", а вот мені і в ці і в інші моменти хотілося б щоб ти не просто "хотів" а і вірив в це, бо ці слова для мене вагомі, ці дії - мої рішення, в цьому я. Я можу змінитись но чи розумієш ти мене ту що є зараз, якщо я змінюсь - ти можеш не рзозуміти змін і не побачити покращення, хоча вони вже зараз є суттєвими!