Коли стараєшся допомогти своїм рідним, приходиться повертатись до того, що ти вже пережила...
Я думала, що я до своєї болі не повернусь ніколи, не можу сказати що я відчула її знову, я повернулась до неї подумки...
Коли сидиш в чотирьох стінах, з величезним бажанням заховатись від всього світу, щоб ніхто не бачив твоєї болі, твоїх сліз, відчаю, щоб ніхто не бачив тебе, із своєю білю наодинці і плачеш відчайдуш, сльози течуть не із очей, вони ідуть від душі, від серця, ми кричимо в середині себе, ми відчуваєм жахливий біль і розумієм що ніщо і ніхто не може нам зараз допомогти, нас болить і ми не можем позбавитись від цього, ми просто відчуваєм це і живем з цим в чотирьох стінах... мене не розумів ніхто,я відчувала це і розуміла, що безсила перед своїми ж проблемами, здавалось що ситуація безвихідна, що ці стіні і ця біль - вічні, що вони завжди будуть жити поряд з тобою, в тобі, але вихід є із кожної ситуації, згодом, стіни перетворюються на кімнату, саму звичайнісіньку, люди які тебе оточували і запевняли що все буде чудово - на друзів, ти починаєш бачити і розуміти що тебе оточує безліч людей, які тебе люблять і які хотіли щоб ти повернулась до них тою, якою вони тебе звикли бачити, тою ж веселою, щасливою, люблячую, тою ж простою, вони завжди були з тобою і так само як і ти, мріяли про те, щоб твої сльози висохли, а біль - зник, вони завжди були і будуть з тобою, даже та людина, яка причинила цю біль - завжди із тобою, вона подумки живе в нашій голові і в нашому серці тому, що цю біль яку ми переживаєм ми будем пам*ятати завжди і цих людей, які спричинили її.
Біль є наслідком наших думок і ілюзій, ми самі його створюєм, самі і переживаєм. Ми мусим боротися із ним, у іншому випадку - він буде жити вічно в нас, заполоняти наші думки і бути перепоною на шляху справжнього щастя.


і коли після всіх старань, проплаканих днів і недоспаних ночей ти знову повертаєшся до цього ж, ти прирікаєш себе на пережиття всього заново, ти своїми ж руками повернула себе до почуттів, яким шукала край....