Кожен день впускаю в своє життя людей, з думкою про те що саме ця людина не завдасть мені болі, що саме це нове знайомство принесе щось позитивне і радісне в моє життя, я не кажу що воно в мене позбавлене барвів, воно надзвичайно корольове, але сяйва цим кольорам не вистачає, кожен раз я сподіваюсь на щось нове, краще і кожен наступний раз я помиляюсь і розчаровуюсь в людях..і дуже боляче що ти виявився не винятком!
Дуже боляче вірити а потім спостерігати за тим як твоя віра швидко розбиваються об байдужість, невже мені на стільки приємно кожен раз спостерігати за тим, як на моїх очах руйнується все що дає мені наснаги, що робить усмішку на моїх вустах, що є частинкою мого життя, що я кожен раз просто переживаю і переступаю осколки своєї віри, надії і розових мрій...
Ну для чого, для чого я знов зробила собі боляче, адже я сама вина що впустила цю людину в своє життя, сама винна що звикла до нього, його голосу, його слів, усмішки, пісень, до всього і нестало нічого, зовсім нічого, залишилась лиш я, наодинці із своїй сумом і байдуже, байдуже всім...
Тільки хвилину тому, ще порівняно зовсім недавно, абсолютно життєрадісна людина, перетворилась в похмуру особистість, якій зараз дуже боляче...

це була хвилина слабості, великої слабості...
всі мої друзі, та даже просто люди, які мене оточуть раз у раз повторяють що й мене сильний характер і воля, і я сильна...але даже сильні люди дозволяють собі слабість, адже їм тоже важко...