Кожного дня чекаєш цього спокою і затишності в оселі, і тут збулося - всі поїхали, зразу так спокійно і тихо, сам собі хазяїн, сам і музику замовляєш)
Все би так добре, якби не постійна закономірність, день змінює ніч.
Вдень все світло і гамірно, всі у клопотах, діти на дворі, крики, гул машин, а ти ніби далеко від всього, та і добре, бо постіна метушня втомляє. Але приходить вечір і ніби підсвідомо заклалось вже постійне враження того, що саме зараз, вот-вот, всі повертаються у свої домівки і присвячують цей час собі або ж своїм ідним, не без участі звичайно домашніх клопотів, але все ж. І оце враження якось нагнітає, поскільки ти сама і точно знаєш шо ніхто не прийде, бо нікому! І місце - вже якесь не те і спокій вже не так потрібен. Хочеться щоб хось був, рідний душі, щоб знати що прийде, зробе чаю чи допоможе у чомусь, пригорне, що не сама ляжеш у холодне ліжко і не лише для себе старалась цілий день.І поряд зі всім задоволенням все одно відчуття того, що місце не твоє, що ти ніби не там, де маєш бути і робиш не те, та і робити не дуже то хочеться, але куди іти, де те місце, де буде той цілковитий спокій і комфорт та не буде цього дивного відчуття "не то".
Нам потрібна просто не самотність, а душевна компанія! Та людина, своя, рідна, де кожна година буде потрібна і кожне місце буде тим.