Блін, якийсь повний застій. Тримаєшся за те, чого немає, а іншого і не буде, надієшся на те, про що марно і думати і годуєш себе надіями на краще, хоча "краще" ніж є,нікуди.
Залюбки би зараз випила таблєтку яка забирає всі емоції і тобі байдуже, з якої немає ні радостей, ні незгод, з якою тобі однаково на все, що відбувається навколо, так я не буду відчувати радощів життя і кольорів, які можуть бути, але так я не буду знати і відчувати, що таке нестрепна біль, перестану плакати ночами і ховати свої сльози, я не зможу посміхатись, але ніхто не буде питатись чому, я не буду відчувати, і я не можу сказати що це погано, бо нічого крім відрази до свого болю, я не відчуваю нічого. Ти перетворюєшся на рослину, ти живеш тим, що бачиш в обсязі однієї кімнати і більшого не бажаєш, бо ти просто не людина в тееб немає потреб. А я зараз і сама як рослина, тільки б*юся від стінпи до стіни в пошуках чогось надзвичайного, чого немає і плачу, плачу, плачу. Чим жити то? Скоро буду тільки салфєтки купляти собі, в мене і так вже немає ні апетиту ні бажання їсти.
То, что повторяется часто, уже не может болеть так сильно. (Эрих Мария Ремарк )
То чого моє щоразу болить або так же ноюче або ще гірше....