Кажуть: "Я люблю тебе не за те, хто ти, а за те, хто я, коли я поряд з тобою", ніколи не розуміла як можна любити когось лише за те, що це саму тебе робить іншою. Так вот, з самого початку я полюбила його напевно за те, ким була я, будучи поряд нього, за те, що відчувала, що не могла без нього, що він це він, що я почала сама себе до цього привчати, що все склалось так як склалось. Врешті за те, що він мене дивував більше всіх інших, він був спроможний на те, на що не наважився ніхто до цього, а слова:"я ще можу все змінити" колись просто врізались в серце і кожен раз коли все іде не так, я згадую ці слова і запевняю себе, що він може і буде змінювати. Але напевно я сама намалювала те, що хочу бачити, а він не знає що я малюю і робить так, як хоче сам цього.
Я почала розуміти, що моє серце не пусте а просто переповнене відчуттями коли відчула розлуку, тоді - це були 2 найгірші мої тижні, я чекала дня зустрічі, як сонця щодня. А зараз, я щодня малюю собі те, що очікую, я малюю і стираю, як ластиком, дні перетворились на досочку для дітей, на якій вони малюють і стирають і так щодня сотні раз, безліч раз я чекала, надіялась і витирала все, щоб забутись і не ранити нездійсненні сподівання. Тижні минають з сірими барвами, в них немає життя, бажання, в них тільки очікування, в кожній хвилині - дзвінка, слова, а скоріше слів про те, що все буде добре як колись. Але вже давно не все так добре, як "колись" і з днями я все менше надіюсь і вірю в це. Я вже давно не чула слів про те, як все може бути чудово, лиш слова про те яка я зараз найгірша, можливо якою стала або на яку ще перетворюсь, про те як немає радості, щастя, бажання, тепла, нічого немає, бо все вже давно зруйнувала стіна між нами, яка з кожним днем росте. Бо я стараюсь не робити скандалів, як це властиво дівчатам, з кожного свого недосказаного, з кожного його недорозуміння, зі всіх своїх обід, а тим більше із спогадів, а він не така людина, він практично не забуває те, що його ранить і нагадує про це всім і завжди, а я виявилась в такі життєвій ситуації, що в ніякій. А і справді в мене її просто немає, всі щось роблять, а я стою на місці, моя річка зупинилась і немає напрямку, вона пливе нікуди і життя мене несе у тому ж напрямку, я болісно сприймаю будь-які коментарі на цю тему, навіть всі спогади і навіть зараз я пишу і плачу, лише через те, що щось в середині мене сильніше мене самої. У всіх свої негаразди, проблеми і хвилювання, але поряд зі всім і підтримка, утіха, радість. А в мене лише...лише нічого і нікого, тільки інколи люди за яких я тримаюсь і тримаю сама себе в руках!
Я полюбила за те, ким була я і незчулась коли покохала абсолютно усе, що з цим зв*язано чи що ще буде зв*язано, забулась усе, що було неприпустимо і зараз це вже не так страшно, не так боляче, не так важливо. А він пам*ятає і буде пам*ятати завжди, чи то кохання не достатньо чи то досвіду. Я відчуваю себе не дівчинкою, а жінкою, яка виховує свою сім*ю, а він себе - хлопцем, який навчається і коротає всі свої дні за любимим комп*ютером і думає...а і справді, я навіть не догадуюсь про що він там думає, поки сидить за своїм компом, а напевно і не важливо, наші думки такі ж різні, як і ми самі.
Кажуть багато, але все можна зрозуміти тому, що правда це чи ні, а в житті буває і не таке і якщо добренько задуматись то напевно, можливо зрозуміти все, навіть самого себе!