І плакати і сміятись хочеться, і навіть не знаю чого більше серед всього. В таких ситуаціях якась така нещасна почуваєшся, ніби ти одна маленька така у всьому світі і нічого тебе не розрадить, не поможе і ніхто не втішить, ну по суті так і є. В таких ситуації всі десь так далеко, що аж не хочеться вірити, що всім наплювати...
За останніх два дні стільки всього сталося. Таке враження ніби все це не зі мною стається. Хотя моє життя до кінця місяця так розписане, що тяжко запевнити себе, що це реально не ти і все це реально не з тобою, дуже тяжко.
Кажуть, коли любиш - не стараєшся змінити, а любиш людину, якаю вона є насправді, ну що ж робити коли ти сама себе пригнічуєш тим, з чим миришся, що робити коли ти миришся із багатьма речами і не просто "миришся", а забуваєшся взагалі про це, але ж мрії, вони завжди живуть всередині нас, воно буде пригнічувати поки виходу не буду.
Чому ж так багато питань, на які ти відповіді дати не можеш. Ніби все понятно і все одно щось не те!
Невже поплачеш, і тебе це не буде більше турбувати, адже зі слізьми не витікає наше непримирення, невдоволення, обуреність, ненастрій, та нічо, це лиш розрядка для душі. Тепер просто не хочеться кричати, говорити, доказувати, сперечатись, зібрати речі і піти, по-англійськи, не попрощавшись! Треба так колись попробувати, без голосних промов, довгих пояснень і вмовлянь чи проповідей, просто так, не будучи зобов*язаною. Бо як казала одна розумна людина колись: "Жінка зобов*язана бути щасливою, коханою і красивою, і більше вона нікому нічим не зобов*язана". Як приємно знати, що ти не зобов*язана абсолютно нічим, особливо після того, як так багато терпиш!