Коли ми народились, ми були беззахисні, такі маленькі і безтурботні, ми дивились на цей світ маленькими оченятами і боялись всього нового, ми вперше бачили сніг та сонце, дощ та райдугу, вчились сміятись та ходити, говорити та плакати, коли це потрібно..і не завжди коли потрібно. Ми виростали на очах у своїх батьків, ходлии в садік і самі віч-ні-віч зустрічались із цим світом, але все одно ми були під захистом наших батьків, завжди і повсякчас. Ми виросли, пішли в школу, там були ще все тими ж дітьми, які просто вже найшли нові ігри для забави це були почуття власні і почуття інших, і ці ігри ми поюбили, нам сподобалось маніпулювати, але ми виросли, пішли із стін школи, в якій провели стільки років...всі ми плакали, але не всі хотіли повернутись назад, все за ті ж парти, до тих же вчителів, в той самий кабінет...Зараз ми вже зовсім дорослі, зараз мені вже майже 18, повнолітня і давно вже приймаю рішення сама, я сама обирає свій шлях в житті і сама долаю труднощі на ньому. Ще пів року і я завершу навчання в коледжі і знову буду стояти перед вибором, свій вибір я починаю обдумувати вже. Я не хочу поступати в 2012 році, яне хочу прийти 1 вересня 2012 року, як в перший клас, до незнайомих людей, сісти за незнайомі столи, та бачити незнайомі мені стіні навчального закладу, де б він не був. Мені мало повітря, мало волі, політу думок і фантазії, мені мало цього всього, мене окутали злість, ненависть, непсраведливість, слабість, біль, розчарування, змагання...я не хочу і не можу так жити і навчатись я так тоже не хочу... саме тому я хочу рік відпочити, ні, не сидіти на шиї у когось, працювати, я мушу сама заробляти на себе і свої потреби, сама себе вдіти і купити все що мені потрібно для життя. Але цілий рік в мене буде час для роздумів та роботи, роботи над собою, в мене буде час все одумати і час підготуватись до вступних іспитів, і в 2013 я знову стану студенткою)
Не важливо ким ми будем по закінченню навчання, здобуття освіти, за місцем роботи...Адже ніхто із нас і ніколи не хотів бути дворніком, ніхто не хотів бути нарокманом та спитися, втратии своб сім*ю та рідних, роботу та свій дім, ніхто не хотів мати справу із клопіткою і чесно кажучи не дуже запашною справою, ніхто не хотів бути звичайною офіціанткою або барменом у якійсь забігайлівці, всі мріяли про роботу, успіх, хтось про власну сім*ю та дітей, а хтось про велику популярність, хтось про статок але ніхто не знав ким він буде і чи зможе цього всього добитися. Ніхто із нас не хотів закінчити своє ще тоді "майбутнє" за допомогою професій і не зовсім, перерахованих вище, але так обернулося життя і так живем ми зараз, поряд із цим всім, бачучи і страждаючи разом з іншими, ми живем поряд із цим всім і ми це бачимо та знаємо...ну не важливо ким працюємо, важливо - якими людьми ми стали і чи стали ми ними взагалі...
Обирайте свій шлях самі, ідіть ним, долайте перешкоди, живіть та торуйте свою стежину у цьому світі, але ніколи не забувайте, що перш за все ви майте залишатись людьми і бути людяними по відношенню до інших...