День такий дивний, а може просто - невизначений.
Але у будь-якому випадку я ше напевно до кінця не розумію шо треба полишати думки і рухатись в правильному напрямку, бо думки ніколи не покидають а час на одному і тому ж місці ніколи не затримується і моїх рішень і дій він тоже чекати не буде..
Ну це таке...
Говорила з мамою, з Тальою, загадла як я з ними могла опоговорити колись не так з мамоб як з Наталкою, про все і всіх на світі і хоть порад великиї і роздумів глибоких не було, але лекше стало, я ще раз усвідомила що де б вони не були я ніколи не буду одна, тому що в мене є вони і вони завжди будуть зі мною, я їх дуже люблю.
І плакати сьогодні захотілось як ніколи, аж серце в середині не спокійне, відчувається якась гостра біль...в мене зараз немає людини то якої б я звернулась і вона побігла вирішувати мої проблеми а всі проблеми я вирішити сама не можу аж ніяк, але якшо я спокійна, бо я якось не дуже за це переживаю, то значить все буде добре. І в це потрібно вірити в першу чергу.